Чарівні звуки поезії

Поезія - це завжди неповторність, 
якийсь безсмертний дотик до душі.

Л.Костенко

Поезія – океан барв та відчуттів, що сплітаються у шаленому ритмі та дарують емоції, формують світогляд та вчать любові. Кожне слово – зброя, яку необхідно правильно використовувати, адже воно дарує зцілення або смерть.

21 березня українське поетичне військо, яке нараховує безліч талановитих та яскравих представників, відзначає Всесвітній день поезії.  Новому поколінню поціновувачів гострого та відвертого слова було у кого вчитися: Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, С.Руданський, І. Франко та Л. Українка – і це тільки до початку ХХ століття. З плином часу українська поезія тільки розгортала свої крила та дарувала нам неймовірно талановитих О. Олеся, М.Зерова, Ю. Клена, В. Еллана-Блакитного, В. Сосюру, Є. Маланюка, В. Стуса, Л. Костенко – перелік може бути довгим.

Саме вони ще зі шкільної парти відкривають нам усі барви лірики, навчають любити рідну землю та поважати своїх предків.

Перу українських поетів належать безсмертні твори, що і нині не втрачають актуальності та стають своєрідними гімнами. Щодень ми боремося за своє життя та майбутнє, а оминути стрімкі пороги допомагає влучне слово, яке додасть сил, підтримає чи, буває, покаже напрямок. Адже твір, який читають, має теперішнє, твір, який перечитують – майбутнє.

Кожним словом своїм, кожною думкою, кожним новим твором живе у душі нашого народу людина, що ім’я їй Ліна Костенко. Уже мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Ліна Костенко – наша сучасниця, її твори актуальні і живі, вони нікого не можуть залишити байдужими.

    Я вибрала Долю собі сама.

   І що зі мною не станеться –

   У мене жодних претензій нема

   До Долі – моєї обраниці.

    Ці слова поетеса вклала в уста Марусі Чурай. Але їх можна цілком вкласти  в уста поета.

        Що вражає у Ліні Костенко? Звідки ж все таки дух непоборний, що в найтяжчих випробуваннях долі не дав розчавити себе? Звідки ота сила, що піднесла цю мужню жінку над своїм часом, над усією епохою? Думаю, що без таких людей, як Ліна Костенко, всі розмови про високе призначення поета – тільки красиві слова, які не несуть певного змісту. Її творчість – приклад вірного служіння народу і людству. Лише любов до життя, до своєї землі і народу, до поезії взагалі  не дали зламатися поетесі у ті страшні часи, коли її не друкували, коли через її щирість та надмірну чесність і відвертість поетесу просто «забули». А вона продовжувала писати, бо просто не уявляла свого життя без творчості – вона їй була необхідна, як повітря. Писала і складала у шухляду – що може бути гіршим для митця, ніж неможливість поділитися своїми думками і болями з улюбленим читачем?!… Але Ліна Костенко не падала духом:

Єдине, що від нас іще залежить,  –

Принаймні, вік прожити як належить…  

Постійне «долання висоти» стало для поетеси нормою життя. Вона – поет, а «Поети – це біографи народу»  – говорить сама Ліна Костенко, тому не чекає легкого життя.

       Особливо хотілося б сказати про поезію нашого земляка поета-пісняра Михайла Ткача. Михайло Ткач — автор багатьох поетичних збірок: «Йдемо на верховини» , «На перевалі» , «Житній вінок» , «На смерекових вітрах» , «Пристрасть» , «Повернення» , «Поворот землі» , «Хліб з добрих рук» , «Крок за обрій», «Небо твоїх очей» , «Серед літа» , «Зазим'є». На вірші поета створено кілька десятків пісень. Найвідоміші з них: «Якщо любиш — кохай», «Зоряна ніч», «Ясени», «Марічка», «Сніг на зеленому листі», «На щастя, на долю», «Диво-сторона», «Коли нема того, що любиш», «Небеса очей твоїх». Ці пісні співав народ і найкращі виконавці країни — Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Анатолій Мокренко. На вірш свого земляка, Володимир Івасюк написав пісню «Серед літа»

      Шевченківський лауреат, народний артист України, «письменник щедрого й різногранного обдарування, утіленого в поезії, кіносценаріях, перекладах, публіцистиці, прозі. Він очолює когорту найплідніших українських поетів-піснярів сучасності», – так оцінив творчий доробок буковинця Дмитро Павличко. 

Поезія Михайла Ткача-то самобутнє пісенно-поетичне осмислення духовного життя сучасника. Вони позбавлені пафосу, дуже щирі, художньо довершені.

І виріс я . І в кожнім слові

Несу сьогодні ту любов.

Любов, яка не хоче лиха,

Любов на щастя - не на глум.

І хай в ній буде радість тиха

І ніжний сум.

 Це було кредо поета. Він писав про любов до Батьківщини(«Україно, любов моя», «Ясени», «Сину, качки летять», «Над Україною»), до дівчини,  до природи. Малює світлий образ матері («Мамині руки») . Про любов і вірність поет веде мову у віршах «Білі лебеді», «Два журавлі».

Поезії про кохання становлять значну частину доробку М.Ткача.  

Таким чином, можна сказати, що у центрі усієї творчості Михайла Ткача-людина з її радощами, болем, мріями і тривогами. Людина справжня, жива.